Я давно ловлю себе на думці, що час від часу повертаюся подумки до Курської операції. Просто є одна думка, яка ніяк не відпускає. Щоразу, коли заходить мова про Курщину, усе зрештою зводиться до одного питання: то вона була варта того чи ні?

Дивне питання. І не тому, що його не треба ставити. А тому, що майже всі шукають відповідь в одному й тому самому місці - на карті. Минув час. Більшість територій Україна вже не контролює. Для багатьох на цьому розмова закінчується.

І щоразу мені здається, ніби ми почали оцінювати будь-яку військову операцію так, ніби її єдиний сенс — назавжди залишитися на захопленій землі. Але ж війна працює не так. Не кожен наступ починається заради території та не кожен відступ означає поразку.

Коли українські військові зайшли до Курської області, ніхто всерйоз не говорив про захоплення російських земель. Йшлося про те, щоб змусити Росію хоча б раз реагувати, а не диктувати свої умови.

І так, це сталося: понад тисяча квадратних кілометрів під контролем України. Майже сотня населених пунктів. Десятки тисяч російських військових, яких довелося терміново перекидати з інших напрямків. Змінені плани. Змінена логістика. Інший розподіл ресурсів.

А головне - були полонені. Про них чомусь згадують значно рідше, хоча саме завдяки їм додому повернулися українські військові, які місяцями, а іноді й роками чекали на обмін. Мені здається, коли мати вперше за довгий час обіймає свого сина, вона навряд чи думає про квадратні кілометри .Вона думає лише про те, що він живий.

Чи заплатила Україна за цю операцію? Так. І дуже дорого. Було б неправильно робити вигляд, що втрат не було. Але так само неправильно забувати все інше лише тому, що лінія фронту згодом змінилася. Можливо, головний результат Курської операції взагалі не можна виміряти картою.

Роками Росія жила з відчуттям, що війна існує десь далеко і що вона відбувається з кимось іншим. Але Курська операція це відчуття зламала.