Вовчанськ –невелике місто на сході України, яке опинилося під руйнівним тиском війни. Прихід “руського міра” змінив усе: будівлі перетворилися на руїни, а життя міста – на щоденну боротьбу за виживання. Війна торкнулася і життя місцевих мешканців – вони більше не мають чогось рідного, свого, такого теплого та незабутнього. 

Ми хочемо показати всі сторони окупації Вовчанська: зруйновану інфраструктуру, зруйновані спортивні об'єкти та знищені можливості для тренувань. Примусова співпраця з ворогом стала новою реальністю для тих, хто залишався у місті на початку повномасштабного вторгнення. Відлуння колись активного спортивного руху стало нагадуванням про мирне минуле, якого вже не повернути. Ця історія – про втрату і надію; про те, як війна спинила  розвиток спорту у Вовчанську, але не змогла зламати бойовий дух тих людей, які роками працювали над його процвітанням.

До війни Вовчанськ був містом, де спорт активно розвивався. Місцева дитячо-юнацька спортивна школа пропонувала секції з футболу, легкої атлетики, кікбоксингу, настільного тенісу. Окрім цього, у місті був сучасний фізкультурно-оздоровчий комплекс, який став одним із найкращих у Харківській області. Футбольний клуб “Вовчанськ” також досягнув значних успіхів. “Команда дійшла до Другої ліги. Пройшла аматорський рівень, грала на чемпіонаті України серед аматорів і здобула путівку у професійні клуби”, – розповідає Валерій Стародубець, вчитель фізичної культури та тренер з понад 30-річним досвідом.

Протягом року в громаді проводилося кілька футбольних турнірів, у яких брали участь близько 16 команд, включно з командами з невеликих селищ. Крім футболу, організовували змагання з волейболу, баскетболу та настільного тенісу. У Вовчанську також був агрегатний завод, який проводив свої турніри: для своїх співробітників та дітей різні види змагань і спартакіади. У місті також приділяли особливу увагу розвитку дитячого спорту: дитяча команда, яку тренував Валерій Стародубець, досягла значних успіхів, виграючи місцеві і всеукраїнські змагання, зокрема Кубок України з футзалу.

24 лютого 2022 року російські солдати на танках проїхали озброєні по всьому місту. Були зірвані мости і вже не було можливості проїхати в сторону Харкова. З перших годин повномасштабного вторгнення місто Вовчанськ опинилося під окупацією. Своїми емоціями від першого дня повномасштабного вторгнення поділився  Валерій Стародубець: “24 лютого, коли все почалось, ми, мабуть, як усі люди України були налякані, не знали, що робити. У Вовчанськ росіяни зайшли в перші години. Ми прокинулися десь о пів на п'яту через те, що почалася стрільба, нам з вікна було видно всі спалахи. У перші години побігли в погріб ховатися. Було дуже-дуже страшно. В той же день директор школи скасував всі заняття.”

Після окупації розвиток спорту у Вовчанську зупинився, серед дорослих змагання не проводили. Дехто з вчителів пішов на співпрацю і залишився в окупації. «Коли звільнили Вовчанськ, очільниця відділу освіти втекла”, –  розповідає Валерій Стародубець. Багато з тих, хто пішов на співпрацю з окупантами, втекли в росію. Вчителі, які відмовилися від російських наративів, зараз борються за своє майбутнє, за майбутнє дітей.

Після звільнення Вовчанська у вересні 2022 року від російських військ, місто потерпало від щоденних обстрілів. З початком повторного наступу військ рф у травні 2024 року місто практично перетворилося на руїни. "У Вовчанську все розбито. Нічого там нема", – з болем говорить Стародубець. Знищено не лише спортивну інфраструктуру, а й школи, житлові будинки, майданчики. Майбутнє спортивного життя у місті тепер залежить від того, чи зможе громада відбудувати зруйноване та повернутися до мирного життя.

Історія Вовчанська під час окупації є відображенням того, як російська агресія знищувала не лише інфраструктуру, а й намагалася зруйнувати українську ідентичність. Розповідь про спортивне життя уособлює ті моменти, які колись об'єднували місто. Вовчанськ тепер лежить у руїнах, а змагання, які приносили радість, більше не відбуваються.

Багато хто з мешканців відмовився йти на компроміси з окупантами, ризикуючи власною безпекою. Спорт, навіть в умовах війни, став символом опору та сили духу. Відмова вчителів і тренерів брати участь у російських заходах свідчить про їхню непохитність та вірність Україні. Ця боротьба за збереження української ідентичності попри тиск окупантів — яскравий приклад того, що навіть у найтемніші часи в серцях людей горить вогонь надії та свободи.

В серцях мешканців Вовчанськ житиме завжди. Ця історія чітко демонструє, що відбувається, коли ворог приходить до влади та руйнує все, що колись приносило радість, емоції та теплі спогади людям. Докорінно ламає систему та забирає найцінніше – життя людей. Боротьба за незалежність українського народу триває, і обовʼязково настане час, коли жовто-блакитний стяг майорітиме над мирним містом Вовчанськ.