Мене звати Антоніна Тимченко, я з України. Член Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук, доцент, викладач української мови та літератури, редактор, автор 7 збірок поезії, кількох дитячих книжок та багатьох статей. Я також є лауреатом Міжнародної недержавної українсько-німецької літературної премії імені О. Гончара та багатьох інших українських літературних конкурсів.

Хочу написати щиро й просто. Без пафосу й гучних слів про героїзм і врятований світ. Моя історія — це не історія про надзвичайні досягнення, а про звичайну людину, яка прагне бути потрібною й корисною для своєї сім’ї, рідних, суспільства та України.

Тоді, на початку повномасштабного вторгнення, ми довели ворогу, що Українці єдині й сильні у своєму гніві. Я став волонтером, людиною доброї волі. Разом із іншими ми варили протитанкові «їжаки», робили буржуйки, розливали «коктейлі Молотова», возили допомогу містам, що приймали перші удари. 

Рано чи пізно в житті настає момент, який може змінити практично все. Саме це нещодавно сталося зі мною. Щоб повністю зрозуміти ситуацію, давайте трохи повернемося назад.

Я завжди думаю про них,
Військових, тих що на нулі

Я знов пропав

Нема надії та любові 

Коли у цей день до квартири Марії залетів снаряд, на щастя, нікого не було вдома. Вони з чоловіком вирішили негайно виїжджати з дочкою і батьками з Маріуполя. Але її батьки, Тамара і Юзеф Нікольченки, доценти Маріупольського державного університету, не були готові негайно зриватися з місця. Вони залишилися. І невздовзі зрозуміли, якою трагічною помилкою була їхня відмова.

Мені прикро, що я став «свідомим українцем» лише після початку повномасштабного вторгнення. І це сталося не відразу.