Мене звати Антоніна Тимченко, я з України. Член Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук, доцент, викладач української мови та літератури, редактор, автор 7 збірок поезії, кількох дитячих книжок та багатьох статей. Я також є лауреатом Міжнародної недержавної українсько-німецької літературної премії імені О. Гончара та багатьох інших українських літературних конкурсів.

Мені було п’ятнадцять або шістнадцять — той вік, коли все всередині звучить надто різко, а будь-яке слово дорослого здається ворожим. Ми з батьком посварилися до його загрозливого крику, готового перерости в бійку. 

Зв’язок між війною і захворюваннями на рак досить очевидний. Проте, статистики щодо впливу війни на кількість онкологічних захворювань наразі немає. Її неможливо вести, бо мільйони людей виїхали з України, а дехто залишився на окупованих територіях.

Хочу написати щиро й просто. Без пафосу й гучних слів про героїзм і врятований світ. Моя історія — це не історія про надзвичайні досягнення, а про звичайну людину, яка прагне бути потрібною й корисною для своєї сім’ї, рідних, суспільства та України.

Тоді, на початку повномасштабного вторгнення, ми довели ворогу, що Українці єдині й сильні у своєму гніві. Я став волонтером, людиною доброї волі. Разом із іншими ми варили протитанкові «їжаки», робили буржуйки, розливали «коктейлі Молотова», возили допомогу містам, що приймали перші удари. 

Рано чи пізно в житті настає момент, який може змінити практично все. Саме це нещодавно сталося зі мною. Щоб повністю зрозуміти ситуацію, давайте трохи повернемося назад.

Я завжди думаю про них,
Військових, тих що на нулі