ЇЇ ДОЛЯ –
ДЗЕРКАЛО ЕПОХИ

Мова йде про

Раїса Василівна Голуб

Введено Світлана Глибицька

Харківська область, Харківський район, село Мала Данилівка,
Nov 8, 2024

aiЖиття 97-річної Раїси Василівни Голуб (у дівоцтві – Багазій) – маленьке дзеркало, де відбився шлях, пройдений Україною за останнє століття.

aiНародилася Раїса Василівна в 1927 році в Хмельницькій області в родині сільських вчителів. На початку 1930-х років Рая жила у бабусі й дідуся, а батьки працювали в сусідньому селі. Більшовики «розкуркурили» дідуся з бабусею, тобто вигнали з хати, яку ті ще в молодості побудували своїми руками. Дідусь був ковалем, на всі руки майстром – так і заробив гроші на будову.

aiСтарих прихистили добрі люди, а Раю забрали батьки. До них приїхала жити й інша бабуся, мамина мати. Її з дідусем також виселили з хати, бо вони були сватами вже розкуркулених родичів, хоча самі жили бідно. Дідусь був вимушений поїхати на заробітки.

aiНа цьому нещастя родини не скінчилися. 1937 року заарештували Раїного батька, Василя Багазія. Чим він завинив перед радянською владою? Викладав дітям українську мову, літературу, історію; ставив із ними вистави, керував хором. А ще був членом Української молодіжної спілки, працював у сільській «Просвіті». Ось за всі ці «провини» нова хвиля сталінських репресій поглинула і його. Василь був засуджений «без права переписки», а це означало або 25 років каторги, або розстріл.

aiОдразу за батьком заарештували і Раїну матір, як дружину «ворога народу». Протримавши 9 місяців у тюрмі, її вислали до Казахстану на 10 років примусових робіт.

aiЗалишилися 10-річна Рая та її 4-річна сестричка лише з бабусею.

aiДовго не було інформації, що з батьком Василем. Нарешті прийшла відповідь: «Помер від хвороби нирок». А як все було насправді і де могила батька, дочка так ніколи і не дізналася.

aiБабусю з онучками виселили з хати. Вони переїхали у рідне село, де їх прихистила жаліслива душа.

aiНа початку літа 1941 року Раю запросила в гості мамина сестра, яка жила з родиною у прикордонному селищі.

aiІ тут грянула війна. Дядько пішов на фронт, а тітка разом із своїми дітьми і племінницею вирушила на схід. Вони їхали в вагоні товарного потягу, який обстрілювала ворожа авіація. Тоді Рая вперше відчула, що таке бомбардування і страх раптово померти.

aiФронт наближався, і тітка з дітьми переїжджали далі – спочатку в Полтавську область, потім – у Воронезьку, де й чекали на закінчення війни.

aiКоли нарешті у квітні 1944-го року ворога вигнали з рідних Раїних місць, родина повернулася на малу батьківщину – знову у товарняку, і тепер навесні – у холодному вагоні, хворі.

aiНаприкінці війни Раїса вже була юною дівчиною. Закінчивши школу, вступила до Львівського університету. Отримала, як і батько, філологічну освіту, стала працювати в школі міста Тернопіль. Як і батько, писала вірші. Вийшла заміж, народила сина Юрія.

Здається, в ній, в цій старенькій жінці, як в краплі води, відбилися стійкість і незламність рідної України.

aiМолода родина переїхала на Харківщину, до села Мала Данилівка, де жили рідні чоловіка. Тут подружжя побудувало собі хату. Тут народилася дочка Олена.

aiДіти підросли. Син вивчився на біолога, захистив кандидатську дисертацію, переїхав жити до Києва. Дочка продовжила традицію династії: закінчивши філологічний факультет Харківського університету, стала працювати в школі, потім – у католицькому журналі. Народила трьох дітей – синів Тараса і Антона, дочку Олесю. А ще писала чудові вірші – у цьому також наслідувала маму та дідуся, видала 2 книжки.

aiЗдавалося, що тепер життя не зійде зі щасливої колії. Але випробування, які для країни пішли один за одним, відбилися і на житті родини.

aiКоли на межі 2013–2014 років відбувався Майдан, який назвуть «Революцією Гідності», старший онук Тарас, мешкаючи в Києві, не зміг бути осторонь подій. Разом із тисячами співвітчизників він стояв на Хрещатику під обстрілами силовиків.

aiМожна тільки здогадуватися, як переживали за нього рідні. Але, дякуючи Богові, з ним все обійшлося.

aiУ цей скрутний для країни час Росія вдерлася в Україну, анексувала Крим, стала захоплювати Донбас.

aiКоли почалася антитерористична операція з визволення окупованих земель, на військову службу мобілізували другого онука Раїси Василівни – Антона. І знов для близьких – велике хвилювання. На щастя, Антон тоді вцілів. Він повернувся у мирне життя, продовжив свою роботу ветеринаром у рідному селі.

aiАле інша біда наздогнала родину: в 2018 році під колесами автомобіля загинула дочка Олена. Чи було це жертвою, яку доля вимагала за врятованих онуків?

aiЧерез кілька років після цієї трагедії постали жахливі часи для всієї держави: Росія почала проти України повномасштабну війну.

aiУ перший же день великої війни був мобілізований внук Антон. Він не вважав себе вправі оформити опікунство над старенькою, хворою бабусею (про що вона благала!), адже доглядати за нею міг його батько, зять Раїси Василівни, хоча тому й самому було близько 80-ти років. Молодша ж онука Олеся жила далеко, у Львові. З фронту Антон все одно допомагав бабусі: знайшов по телефону для неї доглядальницю і зі своєї зарплатні військового оплачував її працю. Єдине, чим він не міг допомогти, – захистити від бомбардувань.

ai…Через рік загинув Антон, її найтурботливішій онук. Важко уявити собі стан Раїси Василівни, яка після втрати дочки, втратила ще й онука на цій страшній війні.

aiОднак Антон і після своєї смерті "піклується" про бабусю: на це вже йдуть гроші, отримані за загибель військового.

aiЯк після цих втрат почуває себе майже столітня бабуся, важко сказати. Вона б і хотіла піти за своїми рідними, але життя не відпускає. Мабуть, випробування раннього дитинства загартували її. І тепер, коли вже і ноги не ходять, і дошкуляють всі хвороби її віку, і на серці тяжкість від втрат, Раїса Василівна ще й інших підтримує: при спілкуванні бажає здоров’я, радості, щастя. Здається, в ній, в цій старенькій жінці, як в краплі води, відбилися стійкість і незламність рідної України.