aiЯке значення має спорт для українців під час війни?

aiЯ вважаю себе справжнім фанатом футболу. Це саме той вид спорту, який я люблю і можу дивитися завжди — незалежно від обставин.

aiДо осені 2025 року я жив у Харкові — місті, що розташоване зовсім поруч із російським кордоном і стало однією з головних мішеней російських атак від перших днів повномасштабного вторгнення. Спогади про веселі футбольні вечори в Харкові для мене — це вже не просто ностальгія. Це спогади про нормальне життя, яке у нас намагаються забрати.

aiЦього року збірна України вийшла до кваліфікації чемпіонату світу! Наш перший, номінально домашній матч відбувся у Валенсії проти Швеції 26 березня. На жаль, ми змушені проводити домашні ігри за кордоном через постійну небезпеку в Україні. Сам цей факт уже говорить багато про що: війна завжди поруч, навіть там, де мала б бути лише атмосфера гри.

aiКоли я побачив, що з’явилися квитки у продажу, одразу почав думати про поїздку. Але швидко відкинув цю ідею — вона видавалася неможливою, хоча я вже був у Німеччині й технічно міг подорожувати. Я довго вагався: їхати, чи ні?

aiА тоді, за тиждень до матчу, вирішив. Купив квиток. Якщо не зараз — то коли? Це був шанс підтримати національну команду у важливий момент, а ще відвідати нову країну та місто.

aiЗвичайно, я хвилювався — чи встигну всюди вчасно, чи не забуду якийсь документ, чи не зіб’ється маршрут. Попереду було дві пересадки. А під час перельотів були настільки сильні емоції, що аж перехоплювало подих.

aiКоли я прибув до Валенсії, мене зустріла тепла, сонячна погода, зовсім інший клімат і відчуття ніби потрапив до іншого світу. Пальми, м’яке повітря, нові вулиці — усе це було незвичним і водночас дуже захопливим. Раніше я бачив таке лише на фотографіях.

aiДорогою я зустрів чимало українських уболівальників. Найбільше запам’яталося спілкування з хлопцями з Харкова. Ми згадували ті мирні часи, коли в нашому місті теж відбувалися футбольні матчі, як люди збиралися на трибунах, як це було природно й звично. Тепер ці спогади мають зовсім іншу вагу. Коли я думаю про них, по шкірі біжать мурахи.

aiЯкби ж можна було повернутися в ті дні хоча б на хвилину. Однак мої думки перервало усвідомлення, що я знаходжусь на неймовірному стадіоні в Іспанії.

aiТого вечора матч був не лише про футбол. Трибуни стали місцем, де ми могли голосно сказати, хто ми є і через що проходимо. Під час гри стадіон наповнився знайомими кожному українцю словами: «Слава Україні! — Героям слава!» Лунало також і гостре, емоційне «путін хуйло» — це давно стало не просто футбольною кричалкою, а формою колективного болю, гніву й спротиву. Для іноземців це може звучати різко, але для нас — це чесна емоція народу, який роками живе у війні, з втратами й постійною небезпекою.

aiОдним із найсильніших моментів стали десятки фаєрів і величезний банер, присвячений полеглим героям війни. Саме відео цього моменту стало центральним у всій цій історії. Тоді футбол на полі відійшов на другий план. Трибуни вибухнули не просто оплесками — це було визнання того, що Україна досі існує, бореться й має змогу виходити на поле під власним прапором.

aiЦей банер був не лише для футбольної команди — це було нагадування, що війна триває. Що за нашими матчами, прапорами та емоціями стоїть реальність — і ціна, яку ми платимо, є надзвичайно високою.

aiБуло неймовірно бачити, як шведські вболівальники, підтримуючи свою команду, водночас показували солідарність з Україною. Фанати обох збірних об’єднувалися ще до початку матчу. У такі моменти особливо відчувається: спорт — це більше, ніж змагання. Це мова підтримки, співчуття й людської близькості.