aiМене звати Антоніна Тимченко, я з України. Член Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук, доцент, викладач української мови та літератури, редактор, автор 7 збірок поезії, кількох дитячих книжок та багатьох статей. Я також є лауреатом Міжнародної недержавної українсько-німецької літературної премії імені О. Гончара та багатьох інших українських літературних конкурсів.

aiУ березні 2022 року з батьками та дітьми була змушена покинути Україну, оскільки наше рідне місто Харків опинилося під ворожим вогнем. Спочатку ми евакуювалися до Львова, за що надзвичайно вдячні волонтерам та працівникам «Укрзалізниці», які доклали й продовжують докладати величезних зусиль, рятуючи життя людей. Потім нам довелося виїхати до Польщі. 

ai Найяскравіші спогади про той рік — окрім незабутнього страху війни, кожної жахливої деталі, що закарбувалася в пам'яті, та руйнівного відчуття бездомності й невизначеності — це величезна хвиля любові та підтримки від людей. Я ніколи не відчувала стільки вдячності до стількох людей одночасно.

aiПротягом війни, починаючи з 2014 року, я поступово збирала рукопис віршів, мріючи про майбутню книгу під назвою «Мис доброї надії». І ось, у 2024 році, завдяки University of Alberta’s Disrupted Ukrainian Scholars and Students organization та The Wirth Institute for Austrian and Central European Studies, книга була опублікована. 

aiЦе двомовна збірка: мої вірші українською з перекладами англійською (перекладачі — Анна Антонова, Анна Кононенко, Іен Росс Сінґльтон, Джон Райт, Юлія Ракитянська, Кевін Різ).

aiКнижка про відчуття дому та сподівання знайти цей дім. Назва не має нічого спільного з географічним поняттям. Ідеться про місце пошуку віри, надії та любові, позбавлення від страхів, крок до гармонії та вміння радіти

aiДеякі вірші були написані до війни, а деякі – під час неї, і це, по суті, історія однієї людини, доля та почуття якої можуть здатися знайомими багатьом. Людям, які жили звичайним життям, навчалися, кохали, народжували дітей. А потім дізналися, що таке війна. 

aiІ ще книжка – слова подяки Богу, який завжди підтримує нас, дає надію. Усі ми стоїмо на порозі майбутнього, молимося, аби воно було мирним, аби ніхто не помер. Ми всі стоїмо на мисі Доброї Надії.

aiМені здається, нині як ніколи важливо привернути увагу всього світу до українських проблем, підкреслити важливість нашої культури, нагадати світові, що Європа не стоїть осторонь, зараз над нею нависла страшна небезпека. Я буду щаслива, якщо мої вірші знайдуть відгук у серцях іноземних читачів.

ai*** 
aiЇду до тебе – 
aiпоїздом, який уявила. 
aiТут жінка з немовлям, 
aiплачуть обоє, і я плачу. 
aiХлопчик із песиком радісно скачуть, 
aiі серце мені скаче. 
aiЇде дівчина, що збирала 
aiна тепловізор. 
aiЇде Господь-провідник 
aiі всім роздає провізію. 
aiЇде поет 90-річний
ai сліпий
ai із евакуації – додому. 
aiРуки судомить. 
aiСонце у комі. 
aiМайже два роки так. 
aiІз ночі за вікнами 
aiвиринув медевак. 
aiБог зупиняє поїзд – 
aiтам Він більше потрібен, 
aiяк вода для риби. 
aiНа руках переносить 
aiпоранених у вагон, 
aiусі вони називають імення Його. 
aiПоїзд рушає, і Він на підніжку застрибує – 
aiТой, що став для риби водою, 
aiдля води рибою. 
aiВтомлений, зблідлий, 
aiсяє, як теплий південь. 
aiЗнов я до тебе їду. 

ai*** 
aiХай спокійним цей шлях буде. 
aiСніг на листя зелене впав, 
aiі земля посивіла всюди, 
aiдоки день у мені спав. 
ai
aiДоки осінь тепла шукала
aiхоч в однім несухім стеблі. 
aiДоки їду, мовчу і каюсь, 
aiщо покинула не як слід. 
ai
aiТане сніг, винувато наче, 
aiз листя скрапує і з вікна.
aiЖовтень. Їду. Люблю і плачу. 
aiСніг. Війна. 

ai*** 
aiНастрій такий сумний-сумний, 
aiвіршовий-віршовий. 
aiСняться міста, живі, без війни, 
aiй кожен – живий. 
aiСниться рідня 
aiі в свято, і в будні – серця неостудні.
ai
aiДякую, Боже, за труд і спочинок, 
aiза ці гостини. 

ai*** 
aiВірші пахли, як горобеня 
aiу гнізді, в затишному піддашші. 
aiЦе піддашшя ніби стало нашим, 
aiта над ним винищувач здійнявсь... 
aiХай війна вбива себе сама, 
aiсвоє горло розгризає люто. 
aiБез птахів поезії нема, 
aiа птахи розстріляні у лютому. 

ai*** 
aiя від тебе поїхала 
aiніби відмовилась 
aiі тепер допиваю 
aiпровину до дна 
aiзакривавлений краю 
aiя в домі мурованім 
aiа тебе лихоманить 
aiа у тебе війна 
aiтвій безпомічний крик 
aiстався хрипом затихлим 
aiбо диявол із тебе серце вийма.  

ai*** 
aiГусячий клин жахнувсь, 
aiпобачивши смерті в Авдіївці. 
aiМісто лягло в труну. 
aiБог шепотів: «Що діється?» 
ai
aiГуси ґелґочуть, почути хочуть: 
ai«Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята!» 
aiМовчать солдати. 
ai
aiГусячий клин замкнувсь, 
aiсклався в маленький юс, 
aiстерся у далині. 
aiМісто мовчить в труні. 

ai*** 
aiБ’ють з-під землі гейзери теплої крові, 
aiкуля, мов ґедзь, впивається в бік корові. 
aiСітку із листя плете майбутня весна, 
aiта чи настане – хтозна. 
ai
aiПустка й руїни, могили, руїни та пустка. 
aiЇде щасливий солдат, бо дали відпустку, 
aiзойкує мати, а дід заходиться кашлем – 
aiзнає давно, що можуть не наші.
ai 
aiБо пам’ятає присмак землі з тридцять третього, 
aiбо пам’ятає: батька взяли в тридцять сьомому. 
aiМоже, історія. Може, кістки перетерті. 
aiТа не забути й по смерті.