Вовчанськ завжди був для мене особливим містом. Тут минуло моє дитинство, тут я зростала, ходила до школи, відвідувала гуртки.

З гордістю згадую той період свого життя, коли я була учасницею народного ансамблю «Радість», який діяв у Будинку культури нашого міста. Це місце стало для мене справжнім осередком творчості, де я провела щасливі моменти свого життя та змогла відчути себе частиною чогось більшого, де народжувалася моя любов до танцю. Це був час, коли ми зустрічалися на репетиціях, спілкувалися та готувалися до виступів.

З підготовкою до вступу в університет та з початком студентського життя я переїхала до Харкова, і я вже не могла відвідувати репетиції, як раніше. Однак я завжди пам’ятала та пам’ятаю те, що дали мені роки участі в ансамблі: навички, емоції, друзі та спогади.

З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну мої думки все частіше поверталися до тих чудових часів. Війна змінила багато чого в нашому житті, і кожен з нас відчув біль втрат.

Нещодавно я побачила фото, де зображений центр міста, який знищила росія. Будинок культури, де відбувалися події в житті нашого міста, тепер перетворився на руїни. Місця, де ми вчилися бути разом, підтримувати одне одного і створювати щось прекрасне, більше не існує.

Мені боляче усвідомлювати, що діти і молодь нашого міста вже не зможуть відчути ті особливі моменти, які відчували ми. Вони не зможуть стати частиною ансамблю, який виховав не одне покоління.

Щоразу, коли я думаю про рідний Вовчанськ, у мене на очах виступають сльози. Але разом з тим, я відчуваю ще більшу рішучість у боротьбі за наше майбутнє, за наші міста, за нашу культуру.