Уявіть собі місто-мільйонник, яке майже три роки війни піддається щоденним бомбардуванням. Так, воно дивиться на вас пустими очима вікон, огортає непроглядною темрявою із настанням сутінків. Майже кожної ночі воно співає вам колискову звуками повітряної тривоги та вибухів.

Місто-примара, подумаєте ви… Але ні!

Містяни, що залишились – кров цього міста, що живить своєю жагою до життя: на стінах розтрощених домівок, мов виклик сусідній країні варварів, починають з'являтися яскраві птахи, рослини… 

Замість вибитих вибухами вікон на нас дивляться червоні маки: вони нагадують суспільству: “Ніколи знов”.

Десь в районі міста диверсанти підпалили ліс – у відповідь на дерев'яних вітринах з'являються дерева…

Молодь цього міста, яка народилась у вільній країні, вже знає, що завтра може не настати, тож поспішає залишити себе в своїх витворах, навіть якщо канвою їй стали понівечені стіни та забиті деревом пусті вікна.

Ніколи раніше я не бачила в моєму місті стільки жаги до життя – жаги, яка під впливом смерті вилилася на вулиці артом.