Повідомлення у Телеграм каналі: У Харкові чутно серію вибухів. В цей момент перестаєш дихати і чекаєш безкінечні хвилини на наступні повідомлення з фото, щоб зрозуміти - куди прилетіло цього разу.

Це перехрестя я впізнала одразу. Авжеж, цей проспект - артерія, що повʼязує аеропорт з центром міста. Тут завжди кипить життя, завжди багато транспорту та людей. Ще б пак, на цьому перехресті - центральна австостанція, звідки я дитиною їхала в дитячий табір та з мамою в гості до дідуся в Дніпропетровську область. Пізніше з цієї станції я проводжала в дитячий табір в Латвію свого старшого сина.

В двух кроках звідси - зупинка міського транспорту: автобусу та тролейбусу. Я мало не щодня виходила тут з транспорту, коли їхала на роботу або за синами в школу. Сьогодні з тролейбусу виходила не я, а інша жінка, і її вбив фрагмент російської ракети.

А ще поруч станція метро. Мабуть, найбільш відвідувана мною з усіх харківських. З неї виходиш в дитинстві, щоб прямувати до мого улюбленого цирку або в музикальну школу (не настільки улюблену). Пізніше сідаєш на цій станції в метро, щоб доїхати до свого інституту. А ось я вже зовсім доросла, йду від цієї станції до автошколи, яка тут, поруч, в 100 метрах. Сподіваюсь, ця станція метро врятувала життя тим, хто встиг спуститися туди до вибуху. 

Що ще? А ще тут кінцева зупинка автобуса, що прямує до мого власного дому, який ми придбали з чоловіком і де виросли мої діти. Я могла б їхати саме там в цей момент в цьому автобусі. Але я не їхала. Їхав мій старший син, тільки на 15 хвилин пізніше, ніж пролунав цей вибух. Коли я це усвідомила, я перестала дихати на якийсь час.

Мої рідні, мій дім, наше авто в Харкові не постраждали. Але люди, які постраждали від російської агресії сьогодні, або будь-якого іншого дня в моєму місті чи будь-де в Україні, вони теж чиїсь діти, батьки або кохані... Коли я це уявляю, я знов перестаю дихати...