На Алясці зійшлися Трамп і воєнний злочинець Путін. Офіційні усмішки, червона доріжка — і жодних результатів. Світ побачив, що миру не досягнуто, але з'явився новий формат: мир, вигідний агресору.

Правда проста: з брехуном, чия мета — твоє знищення, не можна домовлятися. Кожна «гарантія» з Москви — пастка. Кожен «мирний план» — наступний етап війни.

Українці це розуміють. Ми заплатили за це знання кров'ю. Світ теж повинен це зрозуміти — адже щоразу, коли хтось торгує нашими територіями заради ілюзії миру, він ставить під загрозу не тільки Україну. Він ставить під загрозу сам принцип, що агресорів не можна винагороджувати.

Для того, щоб зрозуміти весь абсурд, який зараз відбувається навколо обміну українських територій на українські території, Сергій Марченко у своєму дописі пропонує уявити собі це:

Ви живете в батьківській квартирі, де жили ще ваша баба з дідом. Де ви народилися і провели дитинство. Звичайно, у вас є всі документи на квартиру і вона на вас оформлена за всіма правилами згідно закону.

Сусід стукає “позичити солі” — і б’є вас битою. Ви приходите до тями, а він п’є на вашій кухні з друзями.

Ви намагаєтеся вигнати його — він забарикадувався за дверима і не планує повертати вашу кухню.

Інші сусіди кажуть: «Ми з тобою, але він сильніший... Уступи йому кухню, щоб не було сварок. Діти бояться».

Ви викликаєте поліцію. Офіцер вітається з нападником, і після “переговорів” пропонує: "Ви віддаєте кухню, а він “дозволяє” користуватися вашим власним туалетом."

Ви пояснюєте, що туалет ваш за законом. Поліцейський знизує плечима: "На папері — так, але реально він уже його зайняв. Радій, що решта квартири поки твоя".

Абсурдно? Так. І все ж — це сьогоднішня реальність.

Ми живемо у реальному світі і просто зараз, у реальному світі, президент США за нашою спиною домовляється з військовим злочинцем путіним, скільки нашої землі і наших людей віддати путіну за його обіцянку залишити нас у спокої.

Обіцянку, яку він вже давав, коли підписував Мінські угоди. А ще раніше давав, коли підписував Великий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 31 травня 1997 року. А ще раніше давав обіцянку бути гарантом безпеки України згідно Будапештського Меморандуму від 5 грудня 1994 року.

Тобто в цьому реальному світі, де ми живемо, абсурд не просто можливий, він відбувається у нас на очах. З нами у головній ролі.

Торг за наші території — це торг за наші життя. Ми не розмінна монета, не чужа квартира і не чужа кухня. Україна не обмінює своє майбутнє — вона виборює його. 

Мене нудить від того, як Путіна зустрічають, наче почесного гостя: червоні доріжки, усмішки, рукостискання. І коли його питають: «Коли ви припините вбивати цивільних?» — він ухиляється, посміхається, ніби життя людей нічого не варті. Це довбаний театр абсурду. Театр на крові, підживлений байдужістю.