aiВ березні 2022 року в мого 18 - річного сина з'явилась друга родина.

aiЗ перших днів війни товариш мого чоловіка з міста Кропивницький почав запрошувати його та нашу родину до себе в дім. Ми довго вагалися, але на початку березня ми вирішили прямувати до Кропивницького. Не видно було ні кінця, ні краю колони автівок з Харкова. 

aiВідстань від Харкова до Кропивницького приблизно 400 кілометрів, але добиралися ми майже 15 годин. Рухатись в колоні під звуки повітряної тривоги зі швидкістю 10-20 кілометрів на годину було страшно, але ще страшніше було залишатись у Харкові під обстрілами.

aiКропивницький зустрів нас теплом та спокоєм. Ми зайшли в дім до людей, яких я побачила вперше та попали до них в обійми. На нас чекав стіл з їжею та тепла постіль.

aiМій чоловік повернувся до Харкова наступного дня, мав там справи. Я й діти залишились на декілька днів. Наталя та Олександр запросили мене й моїх хлопців залишатися в них "стільки, скільки буде треба". Я про все думала декілька днів. Після важких роздумів було прийняте рішення: я з меншим сином їду до Чехії.

aiМи з молодшим сином опинилися в Чехії, де я пішла працювати на фабрику. Мій старший син полюбив місто Кропивницький, де він знайшов нову родину, нових друзів та новий дім, він продовжував навчання в інституті онлайн. 

aiСвого старшого сина я побачила через півроку, у вересні 2022 року, коли отримала змогу приїхати з Чехії до Кропивницького. Я побачила, що йому тепло та затишно в цій родині, в цьому місті.

aiБагато людей з Донбасу, Харкова, Херсона, Запоріжжя вимушено переїхали в центр України, в місто Кропивницький. Мешканці міста допомагають переселенцям всім, чим тільки можуть. Ми, харків'яни, за це їм щиро вдячні.

aiАле моя найбільша подяка- Наталії, українській жінці з великим серцем! Коли я просила в неї дозволу написати про неї пост вдячності тут, в Brave Action, вона сказала: " А як ще могло бути? Кожен українець має допомагати один одному в нашій спільній біді."