aiПочну з останніх подій. У багатьох місцях України вирують лісові пожежі. Таку велику кількість пожеж пояснюють сильним вітром, який розносить вогонь, детонацією мін, що посилює полум’я. Але дедалі частіше в багатьох українців виникає думка про навмисні підпали. І ці підозри підтверджуються: вже стало відомо, що окупанти скидають з дронів банки з горючою рідиною. А ще люди бачили мотоциклістів, які розкидають палаючі смолоскипи. Для чого це робиться? Не тільки для того, щоб якомога більше нашкодити Україні, але й для того, щоб пожежники їхали гасити палаючі ліси, і нікому було гасити пожежі в місцях прильотів ракет.

aiХто вони, ці мотоциклісти? Колаборанти, які або з любові до «русского міра», або за гроші діють на боці ворога.

aiМи багато пишемо про героїв, які віддають свої життя за свободу України. Час відверто поговорити і про антигероїв. Вони, як віруси в організмі, численні й різноманітні. Щоб знайти ліки від цих вірусів, треба їх вивчити. Зрозуміти їхню природу (мотивацію поведінки), спробувати різні протиотрути.

aiНа мій погляд, серед антигероїв можна виділити дві основні групи. Перша – це «ідейні», любителі «русского міра», «ждуни» і колаборанти. Друга – любителі грошей, причому представники першої групи, як правило, вдало вписуються і в другу.

aiЗ другою групою і так все зрозуміло: споконвіку і в усіх країнах є люди, спраглі наживи. І війна не тільки не змінює їх, але дає нові можливості збагачення. Це і завербовані агенти, які вибудовують цілі ворожі мережі всередині України, і навідники на об’єкти інфраструктури та мирні квартали для ударів з повітря, і палії військових автомобілів, і влаштовувачі пожеж. Це і корупціонери, і ті, хто наживається на гуманітарці, на переправленні за кордон ухилянтів, на видачі підроблених документів та ін. Цим громадянам все одно, чия влада. Протиотрута проти них повинна бути в законодавчій базі, тобто має бути прописано максимально жорстке покарання за скоєне. Наприклад, не 10–15 років ув’язнення, а довічний термін із конфіскацією майна за будь-який із цих злочинів. Багато хто остерігатиметься весь залишок життя провести за гратами через ризикований заробіток.

aiЗ першою групою – любителями «русского міра» – справа складніша. Важливо зрозуміти, чому навіть російські бомби, що летять на них, не змінюють їхньої позиції.

ai«Ідейні» не хочуть свободи України від Росії. Вони люблять «русскій мір», але, не бажаючи переїжджати в Росію (скажімо, люблять місто, в якому живуть), хочуть, щоб Росія прийшла до них, у їхній населений пункт і встановила свої порядки, насамперед – звичне їм мовне середовище. Але вони не замислюються над тим, що російські порядки тепер відверто фашистські. Щоправда, любителі «русского міра» нічого не знають про них. Вони дивляться тільки російські канали і читають тільки російські ЗМІ. А там, зрозуміло, ні про який російський фашизм і мови немає. Там хвалять Путіна, який хоче відновити Радянський Союз, а розв’язану ним із цією метою криваву війну називають «спеціальною військовою операцією» по боротьбі з вигаданим українським нацизмом. Там геноцид українців у Бучі називають «постановкою» (а такі «бучі» – у кожному окупованому населеному пункті), бомбардування мирного населення – ударами по військових об’єктах або ударами по українцях самих українців, щоб звинуватити в цьому Росію.

aiЗвідки ж узялася в «ідейних» така беззастережна віра в – умовно кажучи – російський телевізор? Спробуємо розібратися.

aiЛюбителі «русского міра» – це, в основному, немолоді люди, частина життя яких пройшла в Радянському Союзі, а також їхні діти, виховані в тому ж дусі.

aiДо складу Союзу входили 15 республік, зокрема Росія та Україна, і мовою міжнаціонального спілкування в цих республіках була російська. При цьому свою національну мову і свою національну культуру в кожній республіці придушували.

aiТак, населення більшої частини України (окрім Західної України, яка до складу СРСР увійшла 1939 року), стало здебільшого російськомовним, адже українських шкіл було на кілька порядків менше, ніж російських, книжкова продукція випускалася здебільшого російською, переважна більшість радіо- та телепередач ішли російською. Повноводна річка російської культури захльостувала національні річки.

aiІ недарма низка видатних письменників, які народилися і прожили частину життя або все життя в Україні, писали російською – вона з дитинства стала їхньою рідною мовою. Микола Гоголь, Михайло Булгаков, Володимир Короленко, Борис Чичибабін, Віктор Некрасов і багато інших. Не кажучи вже про те, що цілий ряд своїх творів російською мовою написали і класики української літератури: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Григорій Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок, Володимир Винниченко...

aiПісля того, як у 2014-му році Росія почала військові дії проти України, російськомовні українці відразу усвідомили, що говорять мовою ворога. Хто ж міг подумати, що «брат», з яким спільна мова і спільна культура, з яким існують численні переплетені родинні зв’язки, піде війною на Україну, обриваючи всі зв’язки, порушуючи всі міжнародні угоди і руйнуючи весь світовий порядок?!

aiДля більшості українців це стало потрясінням. А з початком повномасштабної війни 24 лютого 2022 року, коли колони окупантів рушили на територію України з усіх можливих напрямків, коли російський агресор почав бомбардувати українські міста і села, прозріло багато хто з тих, хто не мислив себе окремо від Росії. Але не всі. Ці «не всі» продовжують говорити, що Україна «8 років бомбила Донбас» – про спроби звільнити свою територію, що зараз українці самі бомбардують свої міста, що звірства росіян у Бучі та в інших місцях – це все вигадка, тому що російська людина на таке піти не може.

ai«Ждуни» і колаборанти не замислюються над тим, що культ насильства насаджували і прищеплювали населенню ще з більшовицько-сталінських часів, і його, як прапор, підняли над головою за часів Путіна. Любителі «русского міра» не бачать злочину в розв’язаній загарбницькій війні, але бачать злочини в наслідках, до яких вона призвела: в «утисках» російської мови та літератури, скиданні або демонтажі пам’ятників російським письменникам та історичним діячам, у декомунізації назв вулиць і площ.

aiОсь вони-то, ці «ідейні», які вірять у потоптані самою Росією ідеали, і підливають олію в бурхливий вогонь війни: скільки зруйновано будівель і загинуло людей за наводкою колаборантів! Скільки на окупованих територіях загинуло патріотів України за їхніми доносами!

aiЯкщо ж повернутися на 30 років назад, то всіх нас, українців, теж підвела віра – віра в непорушність міжнародних угод, у гарантії безпеки, надані нашій країні Будапештським меморандумом (1994 рік; гаранти: Росія, Америка, Великобританія). Якби тоді, 1994 року, Україна, будучи 3-ю за величиною ядерною державою, не віддала б Росії (за наполяганням гарантів!) свій ядерний арсенал, нинішньої війни б не було.

aiА тоді за непотрібністю – адже нам гарантовано безпеку! – розпродавалося озброєння, скорочувалася армія, у школах і більшості вищих навчальних закладів не вивчалася військова справа, не проводилися уроки патріотичного виховання. І ось результат: зброю українцям доводиться просити в інших країн, армію відбудовувати й навчати в розпал воєнних дій, а патріотичне виховання, мало прищеплене за 30 років незалежності, відбувається само по собі – під ударами колишнього «брата».

aiАле, як бачимо, деякі громадяни не перенавчаються навіть у таких умовах.

aiХто ж винен і що ж робити, кажучи словами російських класиків?

aiЗрозуміло, насамперед винна Росія. І, зрозуміло, ми самі – через недалекоглядність і довірливість. Але що маємо, те маємо.

aiБудемо усвідомлювати свої помилки і рухатися далі. Створювати власні засоби захисту, що вже й робиться. Стиснути волю в кулак і духом своїм не пасувати перед ворогом, бо правда на нашому боці, і це повинно додавати нам сили.

aiА любителі «русского міра» в нових реаліях – реаліях геноцидної політики Росії щодо України – з часом відійдуть у минуле.