aiПерші півроку в Німеччині я боялася виходити на відкритий простір, намагалася ходити якомога ближче до будинків: так я себе не відчувала «мішенню». Вночі мені снилися обстріли: один і той самий сон про те, як літак скидає бомбу на мій будинок. Остання моя думка: «Це кінець».

aiЯкось я сиділа на кухні і почула, як в небі пролунав рев реактивного літака. Мій розум знав, що я в безпеці, але звук повністю заволодів моїм тілом: я кинулася в коридор, забилася в кут. Моє тіло трясло... Потім я розплакалася.

aiУ той же період почалися проблеми з диханням: стан, коли я не могла вдихнути повітря, супроводжував мене впродовж дня. Я перестала відвідувати мовні курси з німецької – дорога у 2,5 км стала для мене пеклом. Я була впевнена, що з моїм організмом відбувається щось страшне і я скоро помру, і тому ніколи не повернуся додому. Це не перебільшення.

aiНайскладніше для тих, хто пережив бойові дії – це відновити базове почуття безпеки… Мій психіатр намагався переконати мене, що тут, у Німеччині, я вже в безпеці, і йому майже це вдалося. Та в світлі теперішніх подій у світі я розумію, що на землі немає безпечного місця, поки в ньому є ненависть та дурість.