aiЙшов сніг.
aiЯ впала на коліно
aiЙ поцілувала руку
aiМатері
aiЗа Сина.
aiСніг падав на нас.
aiЧи то Бог
aiПлакав з нами.

aiЯ побачила їх з вікна автомобіля на парковці. Якби мою увагу на них не звернули, я б ніколи не впізнала в цій літній парі своїх знайомих: тримаючи одне одного під руки, вони маленькими кроками дуже повільно прямували до свого авто. Чоловік горбився і помітно кульгав…

aiПознайомились ми влітку 2022 року на курсах німецької мови – вони так само, як і я, були біженцями, що втекли від безперервних обстрілів росіян. На початку 2022 року російська орда ще не припинила спроби окупувати Одесу, і, оскільки їхній син пішов добровольцем до ЗСУ, у разі окупації міста ця родина ризикувала опинитися “на підвалі”*.

aiОпинившись у незнайомій країні, в стані шоку, страху й невизначеності, ми дуже підтримували одне одного: ходили за продуктами та ліками, якщо хтось хворів; ділилися одягом, отриманим у гуманітарці, і розповідали свої історії.

aiВони дуже любили ділитися новинами про свого сина, який захищав нас у лавах ГУР: показували фотографії, на яких бородатий чоловік у колі побратимів щиро усміхався… “Мамо, в мене все гаразд…” – казала вона, читаючи його смс.

aiРазом ми раділи кожній його нагороді, якими вони так пишалися… Були контузії й можливість демобілізуватися, але її син відкидав цю можливість: “Мамо, як я залишу своїх побратимів?”

aiВін загинув у тилу ворога на наступний день після Різдва. Побратими винесли його тіло, щоб мати й батько могли попрощатися з ним… щоб він повернувся додому.

aiЯ вискочила з машини і кинулась до них. Я міцно обняла їх.
aiУ мене не було слів у той момент, тому що біль невимовний. Ніякими словами неможливо передати глибину почуття.
aiВони стояли, а сльози текли по їх блідим, постарілим за ці дні обличчям… Вона знову, з любов’ю і ніжністю, розповідала про свого сина і його подвиги, про які їй розказали його побратими.

aiЯ відчула силу їхньої любові до нього. І я не змогла стриматися – вперше в житті я стала на коліно** прямо в сніг перед нею, її руку я притиснула до свого чола. Вони намагалися підняти мене, але я продовжувала дякувати їй за сина – за захисника і справжню людину, яку вона народила і виховала…

ai______________
ai
aiВ дитинстві, ще в радянські часи, я часто ходила на меморіал пам'яті загиблим у Другій світовій війні. Я йшла центральною алеєю, прямо до пам'ятника Матері-Батьківщині, і що ближче я підходила, то виразніше ставало чути биття її серця (звукова анімація). Обличчя Матері відображало скорботу й напругу, долоні зчеплені в замок, а погляд спрямований у далечінь, ніби вона намагалася розгледіти своїх дітей, які не повернулися з війни…

aiДля мене це завжди був потужний і глибокий момент – дивитись на скульптуру, переживаючи відчуття глобальної трагедії війни та особистої втрати.

aiЗараз, спостерігаючи цю ж трагедію навколо мене, я не можу уявити звук серця Матері –  я бачу, як разом зі своїми дітьми вмирають і їхні батьки. Спочатку – не фізично.
ai
ai

ai______________
ai
ai*При окупації населеного пункту ФСБ Росії забирає в катівні учасників АТО, їхніх родичів і проукраїнських громадян, яких катують, часто до смерті. Як правило, ці катівні розташовані в підвалах будівель – звідси й термін “забрати на підвал”.