aiМене звати Юля, мені 34 роки. Маю чоловіка і дітей 2 і 5 років, до війни було на рік менше. Батьки, сестра і племінниця. Я не вірила, що Росія нападе на нас. Багато хто про це багато говорив і мав готові екстрені валізи, план на випадок, але не я. Я не вірила.

aiЯ мала повірити 24 лютого. Цього дня я нікуди не тікала, також ані наступного дня, ані наступного тижня. Тільки на 10 день я зрозуміла, що більше не можу сидіти і чекати смерті. Моєї, моїх дітей і моїх близьких. Я зрозуміла це після чергової ночі, коли мої діти спали поруч зі мною, а мої руки німіли від страху, від шуму винищувачів над головою та вибухів.

aiМи виїхали з Чернігова 6 чи 7 березня, зараз точно не можу сказати, з напівпорожнім баком. Моя сім'я і батьки. На виїзді з міста ми стояли в заторі перед мостом і зовсім поруч гриміли постріли. На виїзді стояли спалені вщент будинки і машини, ми не знали точно куди їдемо і чи доїдемо взагалі.

aiДорога з об'їздом небезпечних місць зайняла три дні. Якби не діти, я б залишилася в Чернігові, але я хотіла врятувати дітей, щоб їхні руки, ноги, їхні життя залишилися на місці.