aiЦей день почався зі звістки. На фронті загинув чоловік моєї приятелькі Жені. Це перше, що я прочитала в своїй стрічці. Вранці, коли збиралася на цвинтар до свого чоловіка.

aiЯ їхала в машині, а поруч зі мною сиділа вдова Марина. Ми їхали по сповненому життю місту і дзвонили волонтеру Олегу, що возить загиблих, з проханням допомогти Жені вивезти чоловіка.

aiЗа тиждень, що минув, на цвинтарі з'явилися нові страшні ряди. Серед них знов дуже багато невідомих. І за них якось особливо боляче. Я розв'язала два букета хризантем, щоб розкласти хоч по одній квіточці на більшу кількість могил, з табличками без імені, але їх все одно не вистачило і на десяту частину. 

aiВголос плакала мама одного з воїнів. А неподалік від неї, інша матір щиро раділа визволенню Херсона, бо тепер зможе зробити ексгумацію і забрати свого сина з Краснопілля додому. Отака от радість...

aiВ місті в нас була запланована зустріч ще з шістьма вдовами. 

aiВони були дуже схожі між собою. Бо всі страшенно худі. З такими знаєте гострими скулами, тонкими носами і великими очима.

aiМи пили каву і дуже хотіли підтримати Гену. Якось розрадити спілкуванням. Але то він підтримав нас. Він, що пройшов пекло Маріупольських боїв і катування полону, має сили і бажання підтримувати родини загиблих на юридичному фронті. 

aiПо дорозі додому, на трасі, нам сигналила якась машина. Але ми не впізнали її. Проте телефон виправив ситуацію. І я з вдовою Людою заїхала на каву.