aiМені було п’ятнадцять або шістнадцять — той вік, коли все всередині звучить надто різко, а будь-яке слово дорослого здається ворожим. Ми з батьком посварилися до його загрозливого крику, готового перерости в бійку. 

aiУ той момент наша квартира знову перестала бути для мене безпечним місцем. Залишитися вдома означало визнати поразку, страх, залежність. Гучно грюкнувши дверима, бажаючи підкреслити свій протест, я просто пішла… 

aiБула зима. Не красива, як на наших фото в соцмережах, а звичайна — холодна, з жорстким повітрям, яке різало легені… напевно, градусів під двадцять п’ять. Я вийшла з дому майже автоматично, не знаючи, куди піду. Головне було одне: не повертатися. Моя впертість тримала мене міцніше за будь-який замок.

aiСпочатку я грілася в під’їздах. Заходила, стояла між поверхами, прислухалася до кроків, до ліфта, до чужих голосів за дверима. У цих сходових клітках було чуже тепло — не призначене для мене.

ai Я знала, що довго так не можна, і все одно залишалася, доки тіло не починало тремтіти від холоду, що пробирався всередину, доки пальці не починали дерев’яніти.

aiПотім я знайшла інший спосіб — тролейбус. Я їздила в ньому по колу, і там було тепло. Я грілася, дивилася у вікно на однакові вулиці, на ліхтарі, на людей, які їхали, швидше за все, додому, бо вже був вечір. Кондуктор, інші пасажири — ніхто не знав, що я не їду, а ховаюся. Це давало дивне відчуття: я була серед людей і водночас абсолютно сама.

aiСтемніло. Думка повернутися виникала знову і знову, але щоразу я її відштовхувала: повернення здавалося гіршим за холод. У ту ніч я вперше зрозуміла, що впертість може бути формою виживання, навіть якщо вона ж завдає болю.

aiМинуло багато років.

aiТа зима знову була дуже холодною. Я поверталася додому і на своїй сходовій клітці, між поверхами, побачила її. Жінка сиділа навпочіпки, згорнувшись, ніби намагалася зникнути. На ній була тонка куртка, її почервонілі руки були нерухомі, погляд — у підлогу. Я одразу зрозуміла, що їй нікуди йти.

aiЯ зупинилася. У голові миттєво ввімкнувся дорослий, обережний голос: небезпечно, ти її не знаєш, вона бездомна і може пограбувати. В моїй голові були раціональні причини пройти повз неї. Але раптом прийшло інше відчуття — надто знайоме. Холод, який не лише в тілі. І це впізнавання виявилося сильнішим за страх.

aiЯ заговорила з нею і запросила до квартири. Увімкнула теплу воду — не гарячу, обережно — і ми повільно відігрівали їй руки, ніби повертали їх назад у тіло. Вона майже не говорила. Потім я дала їй гарячу їжу — найзвичайнішу, але вона тримала тарілку так, ніби це було щось крихке й важливе. Я бачила, як разом із теплом у ній потроху з’являється присутність.

aiНаостанок я дала їй грошей — щоб вона могла доїхати до пункту обігріву для безпритульних. Пояснила, як дістатися. Вона подякувала й пішла. Я зачинила двері й лише тоді відчула, як сильно билося серце: я раптом ясно зрозуміла — тоді, багато років тому, у чужих під’їздах і в тролейбусі, я запам’ятала не лише холод.