Про

Як знаходити стан рівноваги, коли твою країну намагається знищити сусідня країна? Коли твоє рідне місто, де ти народився і народилися твої сини, потерпає від щоденних бомбардувань (мій рідний Харків розташований всього за 30 кілометрів від кордону з росією). Як зберегти життя своє та найрідніших? Як, нарешті, не втратити СЕНС свого буття?

24 лютого 2022 року я зі своєю родиною була вдома, в Харкові. І мене серед постійних вибухів та зідзвонів з рідними та друзями не полишала думка: "ЯК ДАЛІ БУТИ, ЯКИЙ ТЕПЕР МАЄ СЕНС ВСЕ, ЩО ТИ БУДУВАВ ТА ДО ЧОГО ПРАГНУВ: майбутнє твоєї родини, твоєї країни, твоїх дітей, кар'єри в роботі і т. д., і т. д.?"

В тому моменті найважливішим став порятунок життя, все інше просто втратило сенс. Тому на початку березня 2022 мій чоловік вивіз мене з дітьми в місто центральної України: Кропивницький. Мій старший син був вимушений залишитися там, а я з молодшим за декілька днів поїхала далі на захід.

Місто Львів надало тоді, весною 2022, прихисток сотням і тисячам людей, які втікали від війни зі сходу та півдня України. Там я і мій 10-річний син прожили декілька днів. Спати на підлозі у львівській школі не найкращий відпочинок, але це 100% краще, ніж зовсім не спати від постійних вибухів.

А далі був прихисток в Чехії. Не розуміти мови, при цьому працювати на фабриці позмінно і жити в робочому гуртожитку, теж не те, до чого ти прагнув в своєму житті. Жити окремо від чоловіка, батьків та старшого сина, які залишилися в Україні, не просто важко, а майже неможливо. Але в тебе є СЕНС – ти вивезла дитину з небезпеки. Через місяць після переїзду в Чехію, мій менший син перестав боятися гучних звуків і почав спокійно спати всю ніч.

Я думала, що в Чехії я ненадовго, максимум місяці на три....Я прожила там півроку. Роботи на фабриці стало мало і українок почали звільняти. Я стала перед вибором – що далі? Хотілося додому, але Харків обстрілювали щодня. Мій чоловік вмовив мене "перезимувати" в Німеччині...

Знов чужа країна, абсолютно незрозуміла мова, "незрозумілі правила життя", нова школа для дитини...

Я "перезимувала" в Німеччині три зими. Місце, де я опинилася і провела три роки, неймовірно мальовниче: гори, ліс, чудовий готель (так, я залишилася жити в готелі), напрочуд гарно. Гарно, коли це твоя відпустка, а не життя три роки з незрозумілими статусом, майбутнім та СЕНСОМ.

Сенс був в тому, що ти маєш вирішити в якийсь момент- ти "тут", чи ти "там": вдома, в Україні. Я була і "тут", і "там". Мій син навчався в німецькій школі вдень і в українській онлайн ввечері. Я мріяла кожен рік, що ось "цієї весни" я вже точно поїду додому...і залишалася задля безпеки дитини.

Але якось я побачила оголошення по вакансії на роботу в Україні, де були слова: "вакансія для тих, хто хоче не просто ходити на роботу, а ХОЧЕ НЕ ВТРАТИТИ СЕНС". І...я поїхала на співбесіду в Україну, в невеличке містечко Коломия, яке розташоване за 700 кілометрів від мого рідного міста Харків. Але мені здається, що тут я вже вдома. Так, з новими викликами: нова робота, нове житло, нова школа для мого вже 14-річного сина, з оголошенням нічних тривог і звуками шахедів. Але...Я НАМАГАЮСЬ НЕ ВТРАТИТИ СЕНС.

За ці 3,5 роки мого екзілу я навчилася:
1) жити будь-де і працювати будь-де,
2) навчилася цінувати найцінніше,
3) вивчила трохи чеську і непогано німецьку,
4) завжди мати план Б, а краще Б і В,
4) керувати авто в Німеччині (на що не наважувалася 20 років в Україні).

30 серпня 2025 я і мій молодший син переїхали в місто Коломия. Це за 700 км від мого рідного Харкова, але я відчуваю себе вдома. Я проїхала на своєму німецькому авто більше 1000 кілометрів і тепер хочу, щоб це авто послужило нашим янголам-охоронцям з ЗСУ. Моє авто поїде на фронт до військового, друга моєї родини, який боронить нас на сході України, на Донбасі.

Я ПРОСТО НАМАГАЮСЬ НЕ ВТРАТИТИ СЕНС

1-й день війни. Я закрила вікна, щоб захиститись від можливих уламків скла.

Мій молодший син Єгор в центрі для біженців. Львів, березень 2022 року.

Єгор і я в автобусі, який віз нас до Чехії. Середина березня 2022 року.

Єгор у Празі. Кінець березня 2022 року.

Я працюю на заводі в Чехії.

Я в робочому гуртожитку в Чехії.

Перший день у Німеччині. Берлін, жовтень 2022 року, 5 ранку.

Німеччина, гори Гарц. Жовтень 2022 року.

Схід сонця в Шуленберзі, де я жила в Німеччині. Грудень 2022 року.

Новий рік 2023 в Шуленберзі, але Єгор був засмучений, що ми святкували самі, без його тата і брата.

Я зі своїм старшим сином Левом у Львові. Ми зустрілися в січні 2023 року, в день його народження, вперше з березня 2022 року.

Я відвідую своє рідне місто Харків. Виставка російських ракет і снарядів, які використовувалися для атаки на наше місто. Липень 2023 року.

Захід сонця в моєму дворі в Харкові. Липень 2023 року.

Я могла бачити свого старшого сина переважно в онлайні. Осінь 2023 року.

Квіти на підвіконні в готелі в Шуленберзі, де я жила. Березень 2024 року.

Єгор і я відвідуємо Харків. Наша родина святкує день народження Єгора. У темряві, після масованого обстрілу Харкова.

Я вперше сідаю за кермо. Травень 2024 року.

Єгор навчається онлайн в українській школі.

Зустріч з родиною в Чернівцях. Грудень 2024 року. Ми не бачилися з березня 2024 року.

Зустріч із старшим сином у Коломиї, куди я приїхала на робочу співбесіду. Червень 2025 року.

Червень 2025. Коломия.

Серпень 2025 року. Коломия. Мої діти зустрілися вперше з грудня 2024 року.

Двері на митниці на кордоні між Польщею та Україною. Я їду додому. Серпень 2025 року.

Я вивантажую свої речі з автомобіля в Коломиї. 30 серпня 2025 року.

Моя машина для цих хлопців із Збройних сил України, завдяки яким я можу мріяти про майбутнє у своїй країні.

Я ПРОСТО НАМАГАЮСЬ НЕ ВТРАТИТИ СЕНС

Історія, що повʼязана з цією історією

braveaction.org View more

Ілона Батуліна

далі

Оживляючи історію

explore a work