ai"Втративши тебе, я втратила і себе". Кожен день порожнеча твоєї душі проживає з цим "девізом". Кожного дня в тобі живе один з 365 воїнів, котрий бореться з сумом, спустошенням, зневірою та небажанням жити та рухатися далі без нього.... без коханої людини ..без сенсу життя і так ти існуєш майже півтора року ..

aiВолодимир народився на Луганщині. Закінчивши школу, як справжній чоловік відслужив строкову службу в Збройних Силах України. Після звільнення в запас він вирішив продовжити служіння Батьківщині. І вже через декілька місяців у вересні 2005 року вступив до лав Державної прикордонної служби України.

aiЧерез 2 роки служби ми зустрілися, це було як раз те кохання, яке торкає сердце з першого погляду, першого слова, першого дотику. Зустрічалися ми недовго, всього 3 місяці і я отримала пропозицію одружитися ...ну звісно так..Ми прожили найщасливіші 15 років разом,народили двох діток та на річницю 10 років шлюбу обвінчалися.

aiМайже 18 років свого життя Володимир присвятив Службі, зокрема підрозділу охорони кордону Луганського прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса. Ранок 24 лютого,це останній день коли я змогла обняти,поцілувати та проводити на поріг нашого дому,до якого він більше НІКОЛИ не повернеться...

ai13 квітня 2022 року підрозділ, в складі якого Володимир боронив рідний край, тримав оборону в районі населеного пункту Кремінна. Під час чергового артилерійського обстрілу ворожий снаряд зруйнував бліндаж, в якому знаходився мій чоловік зі своїм побратимом внаслідок чого Володимир дістав поранення, несумісні з життям.

aiВ один день твоє життя змінюється повністю і не буде мати нічого спільного з минулим, ти будеш картати себе все життя за те, що не змогла поховати і останній раз доторкнутися до рідної людини...твого чоловіка хоронять у Дніпрі, а ти не можеш виїхати з чортової окупації..і ніхто не знає скільки треба мати сили, щоб майже кожного дня дивитись в очі вбивцям твого чоловіка, вбивцям твого життя, які приходять до тебе додому за те, що ти дружина українського військового.

aiі знаєте, тримає тільки одне-діти...діти які вже втратили батька ..які тремтять у сусідній кімнаті,в яких є тільки я....і моя обіцянка чоловіку вивезти дітей у безпечне місце на Україну....

aiі так триває ще 3 місяці...ти вже живеш мрією зустрічі з коханим, але вже на кладовищі... ніколи мені не було так спокійно та тепло за ці три місяці окупації, як лежачи на його могилі 4 години

ai...а попереду довгий шлях,шлях без тебе,я часто порівнюю себе з маленькою дитиною яка тілько вчиться ходити, ось так і я кожного дня вчуся ходити,дихати,жити...але без тебе.