aiРосійська агресія зачепила життя кожного з нас. Я багато бачила за ці дні.

aiЯ бачила сльози на очах свого чоловіка, коли він залишив мене і наших двох синів у Кропивницькому і повернувся до Харкова в березні 2022 року. Мій старший 18-річний син почав нове життя у Кропивницькому. А ми з молодшим 10-річним сином почали нашу подорож до Європи. І я плакала в усіх українських містах і містечках під час своєї подорожі. Я залишала половину своєї родини в Україні, моє серце краялось навпіл.

aiПізніше я бачила багато людей з дітьми та домашніми улюбленцями на залізничних та автовокзалах, усі вони були розгублені та пригнічені. У Львові ми жили в школі, і там я побачила людей з Ірпіня: вони не хотіли їсти, говорити, посміхатися; вони здавалися неживими.

aiМи прибули до Чехії. Там я пішла працювати на фабрику жалюзі та ролетів, а син почав ходити до школи. Моя робота була дуже важкою фізично, тому деяких наших українських жінок було незабаром звільнено і вони втратили кімнату в гуртожитку.

aiТам працювали навіть 18-річні дівчата. Одна з них, 18-річна Настя, була там сама. Вона сама з Харкова, але вся її родина: мама, тато, сестра були в Полтаві, вони залишилися в Україні. Настя – студентка Харківського інституту, їй необхідно було навчатися онлайн і паралельно працювати. Ми з Настею подружилися, адже важко бути на самоті в чужій країні. Я допомагала Насті з математикою та хімією для інституту, а вона допомагала моєму синові готувати шкільні домашні завдання.

aiАле закінчилося літо 2022 року і наша робота на фабриці жалюзі теж....Нас звільнили. Настя поїхала на іншу фабрику в Чехії. Ми з сином на три дні поїхали в Кропивницький до родини. Ми не бачилися протягом 6 місяців через цю кляту війну.