war story
Альтенау, Німеччина - 1 серп. 2023 р.
Як залишаєш свій дім
Як залишаєш свій дім
Введено Яна Косінова
Альтенау, Німеччина, Aug 1, 2023
aiПочаток березня 2022. Не залишилось надії на відновлення опалення – той обстріл поховав під плитами нашу котельню. Але холод не так жахав, як тиша нашої ППО та звуки бомбардувальника, що наближається.
aiЗавивання сирени практично не зупинялося – знищивши нашу ППО, літаки росіян почали нічні атаки на місто…
aiНаближається гул…В середині мене все завмирає й лише одна думка: Все. Кінець….Гул віддаляється, а потім звук вибуху. Видихаю з полегшенням : «Не зараз»...і так до наступного нальоту. Переписка з друзями: «Як ви?»…«Живі»… «Зовсім поруч, це так лякає…», «Наш будинок затрусився»…
ai
ai
ai
ai
aiСпрага. Постійно. Та страх, що вода закінчується. За наступну добу, після обстрілу поруч магазину, розумію, що нічого не їла з того моменту. Й те, що я "не вивожу" .
aiЯ маю подругу-психолога, що колись працювала у МНС. Я попросила її про допомогу. Вона негайно передзвонила і запропонувала терапію: «Спробуй відчути цю частину свого тіла... тепер іншу частину...», але я чула лише завивання сирени повітряної тривоги. Я не відчувала свого тіла.
aiРозуміючи, що запаси продуктів, ліків та води майже вичерпані, я прийняла рішення вибиратися з міста. Таксі ще вивозили людей до вокзала на евакуаційні потяги, але не з мого району. Я шукала тих, хто міг би нам допомогти через знайомих в соціальних мережах, й одні волонтери одразу зголосилися допомогти. Через постійні обстріли мого району, вони не могли до нас доїхати протягом двох днів.
Всього за місяць, під час евакуації старших людей, цей волонтер загине від російської ракети. Хліб, що він привіз людям, буде залитий його кровʼю.
ai…Ми не спали всю ніч у бомбосховищі – там було холодно та брудно. На бетонній підлозі тіло промерзало моментально. О шостій ранку ми повернулися до квартири, а о сьомій вже пролунав дзвінок – волонтери готові нас вивозити просто зараз. Два раза я їм телефонувала й зупиняла, щоб вони зачекали – в нас обстріл.
aiНарешті, ми погрузилися, розмістилися просто на полу буса. Там вже була жінка з двома дітьми – вона прижимала їх до себе з обох боків. ЇЇ погляд був напруженим та переляканим…
aiЯ простягнула 200 гривень зі словами подяки. Я знала, що волонтери вивозять безкоштовно, але хотіла, щоб вони мали гроші на бензин. Антон зніяковів, відвів свої блакитні очі, посміхнувся й відповів : «Не треба, я не візьму. Вам вони знадобляться». Тоді я простягнула йому яблуко…
aiВсього за місяць, під час евакуації старших людей, Антон загине від снаряда, що випустять росіяни з "Граду" по мирному мікрорайону: хліб, який він привіз для людей, буде залито його кровʼю. Без Антона залишаться його мати, молода жінка й дитина.
aiНа вокзалі було страшно – авіанапад міг початися в будь-який момент. Ми вийшли на платформу, вона була заповнена вщент. Поліція повідомила, що першими у вагони сідають жінки з дітьми. Всі інші мають чекати.
aiСеред натовпу я помітила свою давню знайому з її трьома дітьми. ЇЇ чоловік загинув декілька років тому на Донбасі, коли воював проти сепаратистів та російських військових. Ми обійнялись. Чомусь слів не було. В наших очах блищали сльози. Я сказала їй: «Бережіть себе». Вона кивнула мовчки, намагаючись стримати сльози– ми не знали, чи зможемо побачитися в майбутньому.
