aiКожен ранок, аж поки не починався обстріл, я обходила весь район мого міста в пошуках відчинених магазинів та аптек (мій батько приймав життєво необхідні препарати, які мали вже ось-ось закінчитися). Я знайшла працюючу аптеку й стала до черги.

aiОдин чоловік підійшов та намагався взяти воду без черги. Він кричав, що його діти зовсім не мають, що пити. Я відчула відчай в його словах...Та люди не пропускали його, вигукуючи, що в них вдома теж діти і вони теж потребують води й ліків.

aiЧоловік завмер на пару секунд, за тим, махнувши рукою, розвернувся й пішов геть. Раптом я почула, що бʼється скло – цей чоловік розбив вітрину тютюнового кіоска й почав брати пляшки води з нього…

aiВ місті все ще лютував Ковід, багато людей потребували антибіотик. В соціальних мережах люди благали про допомогу та просили  продати антибіотик за будь-які гроші. Я прочитала одне повідомлення – в дівчини помирала мама від запалення легенів.

aiЯ з жахом думаю про те, скільки хворих людей та людей похилого віку померли тими днями в своїх домівках від голоду або без ліків, бо не дочекалися допомоги. На жаль, по таким людям не будет статистики. Це пройде непомічено для світової спільноти...

aiНа четвертий день почав працювати невеличкий магазин поблизу мого дома. Я стала в чергу зі сподіванням, що мені щось залишиться там з їжі. Я розуміла, що без поповнення запасів продуктів ми не протягнемо більше. Я вже почала ділити та зменьшувати порції їжі, які готувала для нас із батьком. 

aiСвист снарядів прорізав тишу того ранку несподівано. Спочатку один, за ним другий…Я навіть не розуміла, звідки на нас налітає смерть. Моє тіло, притискаючись до землі, кинулося до укриття, що знаходилось зовсім поруч. Лише два  кроки відділяли мене від його дверей, коли я оглянулась й побачила, що група людей з черги, ховаючись від снарядів, що летіли, притиснулися до машин.