aiНаписано: Євгенія Денисюк:

ai

ai

aiНа початку березня 2022р мій чоловік —Богдан Геннадійович Арсентьєв поставив мене перед фактом, що добровільно мобілізувався.

aiВін сказав:

aiЯ не хочу чекати, коли вони зайдуть у Дніпро.

aiЯ не хочу бігати по косі (наш дім знаходиться недалеко від р. Дніпро, де є коси, плавні та островки), щоб сховатися або сидіти в підвалі і чекати, коли нас знайдуть і вб`ють.

aiЯ не зможу тебе тут захистити..

aiВін попросив мене виїхати з України, щоб не хвилюватися за мене, перебуваючі на фронті. Він казав, що це війна і може статитися, що завгодно і я повинна це розуміти....я досі відмовляюсь приймати, що його більше немає.

ai17 квітня 2022 року він загинув під час виконання бойового завдання у м. Рубіжне Луганської області, на той момент однією з найгарячіших точок.

aiАЛЕ я вірю що наше останнє побачення відбудеться.

aiВін найкраща і найсвітліша людина!

aiА ще він хотів відбудовувати нашу країну після перемоги і казав - як же багато буде роботи, щоб все відновити. Він все своє життя пов`язав з будівництвом, а останні роки працював виконробом.

aiЯ процитую Яну Яненко (її робота також представлена на виставці) – «Людина помирає, а кохання ні».

aiВся моя стрічка у соц. мережі за останній рік наповнена історіями нашого життя, які я берегу, як зіницю ока і дуже боюсь забути.

aiВсі ці спогади, як крихкі крупиночки, які я хочу захистити, покласти в скарбничку обшиту чимось м’яким та тримати у кишені біля серця. Тому що тільки спогади та кохання у мене є..... і біль, та зараз не про нього.

aiЦим малюнком я хотіла сказати, що я вірю в те, що ми зустрінемося, обов’язково, десь там за межами людського.