aiНастала весна, а отже тебе накриває ще потужнішою хвилею думок про те, як би зараз було добре вдома.

aiВже третя весна, коли я не можу відчути запах рідної оселі, не можу пройтися подвір’ям, не можу спостерігати, як дерева та квіти починають оживати після зимових холодів.

aiІноді я ловлю себе на думці: чи це дійсно було у моєму житті? І знаєте, мені стає страшно. Страшно від того, що я можу втратити якийсь спогад про дім, про місто, про колись щасливе життя.

aiГоворять, що дім — це не чотири стіни, а люди. Але як не згадувати ті місця, які робили нас щасливими разом із цими людьми?

aiВажко жити з тим, що одна композиція в плейлисті повертає тебе на подвір’я до бабусі з дідусем, де по радіо часто грала ця пісня. Що почутий спів птахів одразу викликає в пам’яті, як ви з родиною щось робили на городі, а вас огортало тепле весняне сонце.

aiХочу, як колись: коли всі збираються за одним столом на свята, а весна щедра на іменинників. Сидіти за столом із рідними, яких давно не бачила, а потім, після смачної домашньої їжі, вийти на подвір’я.

aiДідусь покаже все господарство, потім ви підете на город, щоб подивитися, де будете садити картоплю. А тоді довго говоритимете про все на світі — і будете найщасливішими.

aiЦі спогади зігріватимуть мене навіть у найхолодніший, найпохмуріший, найсіріший день. І, можливо, мотивуватимуть рухатися далі, щоб зробити цей світ кращим — для того, щоб наступні покоління жили і насолоджувалися такими моментами.