aiПовномасштабна війна радикально змінила життя кожного українця. Навіть зараз, через рік, складно описати увесь спектр емоцій…

aiМоторошний ранок 24 лютого в Києві. Мені було дуже страшно. Кішка тікала і вперто не хотіла в переноску. А треба було їхати у передмістя до друзів, які нас з сестрою прихистили. Я не була готова до всього, що відбувалося.

aiДо 12-ї години займалися закупівлею продуктів з татом подруги. Коли все вивантажували з машини, над нами пролітав ворожий гвинтокрил. За годину побачили їх багато – це був російський десант, що прямував на аеродром в Гостомель.

aiКілька ночей ми ночували в погребі, інколи ховалися там і вдень. Ми чули вибухи, над нами літали "Гради". А я наївно вірила, що за кілька днів все закінчиться, як страшний сон.

aiДалі - евакуація, страх, відчай та невідомість. Ми з подругами та їхніми дітьми облаштовували побут в квартирі, де нас прихистила колега дівчат, і не розуміли, на який час ми там. Зрідка виходила на зв’язок мама. Мальовнича природа Закарпаття та підтримка місцевих були цінними для нас.

aiЧерез 3 тижні ми отримали радісні новини з дому – Київщину звільнили. А далі почали відкриватися шокуючі факти про звірства ворога в Бучі, Ірпені, Бородянці. Морально було важко. Але тим, хто опинився в окупації, було в тисячу разів гірше. Якщо порівняти, то, по суті, я і не бачила тої реальної війни.

aiВ кінці квітня ми повернулися додому. Було страшно, але ми адаптувалися до нових реалій. Ракетні обстріли всієї території України тривають і дотепер, а експерти не виключають ймовірності повторного наступу з півночі.