Часто іноземці не знають як себе поводити і як зі мною розмовляти, коли чують, що я з України, з Харкова. Просто кажуть: "Оу, мені дуже шкода". Але ж іноді і запитують: "Як вас підтримати? Чим я можу допомогти?"

Коли я навесні 2025 року ходила по будинку Анни Франк в Амстердамі, одна думка настирливо переслідувала мене: " А що, якби Анна вижила, чи читали б ми зараз її щоденник, чи збереглася б памʼять про неї, про інших, хто ховався в тому будинку, про ті страшні події, що відбулися, коли їхній схованок було викрито?"

Влітку 2025 року я побачила в Фейсбуці нотатки іншої Анни, Анни Гін, мешканки Харкова. Вона написала листа, переховуючись від російських бомбардувань в своїй ванній кімнаті.  Далі текст Анни Гін.

-------
Теорія "шести рукостискань" в сучасному світі вимірюється, ймовірно, сотнею репостів, парою тегів та гугл-перекладачем...

*** Вашингтон, Білий Дім, пану Дональду Трампу.

Дорогий Дональде. Мене звати Анна, і я пишу цього листа з України, з Харкова, з ванної кімнати, де ховаюсь із собакою і папугою від російських ракет і безпілотників. У місті прогримів уже дев'ятий вибух. Я рахую.

Вийшло так, що до початку обстрілу я дивилася новини і, біжучи до ванної кімнати, я не вимкнула телевізор. Звідси я не бачу картинку, але добре чую звук. Транслюють Вашу промову про чергове відтермінування санкцій. Ще на п'ятдесят днів. Не впевнена, що доживу до цієї дати, тому вирішила написати просто зараз.

Знаю, що матиму наївний і навіть смішний вигляд, наче дитина, яка відправляє конверт у Лапландію, Санта Клаусу. Ну і нехай. Я доросла людина, мені майже 52 роки, і я давно не вірю в дива. Але якщо людство навчилося створювати серце на 3-D принтері, то чому б не припустити, що президент США прочитає лист звичайної української жінки. Адже це значно простіше.

Я набираю цей текст у телефоні. Однією рукою я гладжу собаку, який страшенно нервує через гуркіт за вікном, а іншою друкую. А ще мені доводиться постійно перериватися і дивитися телеграм-канали, в яких повідомляють куди конкретно летить російський «шахед». І поки він летить не в мій район, я продовжу.

Дорогий Дональде. Анітрохи не применшуючи Ваших знань у галузі історії, географії та політології, дозвольте мені дуже коротко описати сьогоднішні події очима простого українця – не чиновника, не дипломата, не представника якоїсь партії.

Саме так. І якщо враховувати тільки «велику війну», то сьогодні нас убивають уже 1238-й день поспіль. Ракетами, авіабомбами, безпілотниками. Дітей, жінок, літніх людей і найкращих чоловіків, які захищають свої домівки.

Мені б дуже хотілося розповісти Вам про кожну дивовижну людину, яку довелося ховати за ці 1238 днів, Дональде. Але непристойно забирати у президента стільки часу. Часу дійсно мало. Можливо, його немає зовсім - зараз у Телеграм-каналі повідомили, що один із російських безпілотників попрямував у мій район.

Але я закінчу, я швидко. Буквально три коротких речення, які я хотіла б передати Вам від українців. Вибачте, що беру на себе таку відповідальність. Перше. Немає і ніколи не існувало жодної причини для російського терору проти моєї країни. Ні історичної, ні географічної, ні політичної. Друге. Рано чи пізно ми все одно переможемо. Навіть якщо ще багатьом із нас, включно зі мною, доведеться загинути. Ми така нація, найвища цінність для нас –свобода. Третє. Ви, як президент наймогутнішої держави, здатні допомогти нам зберегти тисячі життів. Не післязавтра, не через тиждень, не через п'ятдесят днів. Сьогодні. Повірте, це взагалі нічого не коштуватиме. Тому, що це – безцінне.

Вийдіть в ефір, пане президенте, і скажіть правду. Назвіть жорстоку, жахливу, нічим неспровоковану війну Росії проти України – жорстокою, жахливою, нічим неспровокованою війною. Назвіть брехливий кремлівський режим – брехливим, а військового злочинця Путіна – військовим злочинцем. І світ почне змінюватися. Мені здається, найголовніша в житті угода – це угода з совістю.

П.С. (Анна Гін) Я все ще сиджу у ванній кімнаті, ховаюся із собакою і папугою від російських ракет і безпілотників. Я пишу цього листа з України, з Харкова. В місті прогримів уже сімнадцятий вибух, я рахую.

П.С. (Оксана Астапович) Шановні іноземці, не кажіть мені: "Оу, мені так шкода чути, що ти з України". Просто уявіть собі, як воно: рахувати вибухи, сидячі в ванній кімнаті та не знати, чи ти допишеш цей лист. Відчуйте ціну кожного дня.