Останнім часом я настільки поринула у німецький соціум через роботу, що почала забувати, хто я насправді. Адаптація до нових умов (знову) почала забирати в мене розуміння того, що я особистість зі своїми мріями та цілями, що я жива людина зі своїми емоціями, що я українка.
Моментами навіть не завжди вдається почитати новини, лише гортаючи соціальні мережі, бачиш, у яке місто або міста прилетіло цієї ночі. Ця сувора буденність вбиває і виснажує одночасно.
Мені хочеться бути в курсі всього, що відбувається там, удома, в Україні, але інколи я відчуваю провину за те, що я не там. Цей біль зможуть відчути українці, які вимушено перебувають за кордоном.
В один із вихідних днів, повністю присвячений просто перебуванню вдома, я нарешті дійшла до перегляду фільму «2000 метрів до Андріївки».
Я вже дивилася оскароносний фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» і знала, що «2000 метрів до Андріївки» змусить плакати, співпереживати і ще сильніше ненавидіти російську агресію.
Я дуже хотіла побачити його в кінотеатрі, пліч-о-пліч з іншими українцями. Але, живучи за кордоном, не завжди маєш таку можливість. І ось цей фільм, нарешті, з’явився на українських стрімінгових платформах.
Цей фільм залишив болючий та вагомий слід у моїй свідомості. Протягом майже двох годин я була вражена силою та мужністю наших військових. Це неймовірні хлопці: мотивовані, щирі, гарні. Кожен із власною історією та своїм місцем на полі бою.
Найболючішими моментами було бачити їхні очі, чути їхні голоси, а через хвилину голос за кадром промовляв: «Він загинув через п’ять місяців у іншому бою», «Його тіло досі не знайшли», «Він помер у лікарні від отриманих поранень».
У ці миті я ніби втрачала знайомих. Цей фільм показує жорстоку реальність війни, яку розв’язала росія. Ці хлопці та тисячі інших могли створювати сім’ї, виховувати дітей, онуків, подорожувати, здійснювати свої мрії. Але вони обрали захищати Україну.
Під час перегляду я також відчувала злість — у першу чергу на росію. Але були й інші моменти, що перехоплювали дихання. Наприклад, кадр кладовища, де над могилами наших захисників майорять прапори, а на тлі звучать іноземні новини про те, що Україна «не вражає контрнаступом».
У голові в цей момент лише одне: «Ви там зовсім здуріли? Як ви взагалі можете таке казати?».
У контексті того, що відбувається сьогодні, цей фільм має побачити кожен: і українці, і західна аудиторія; і ті, хто розуміє, і ті, хто досі не усвідомлює ціну свого спокою; і дорослі, і підлітки. Це боляче і важко. Але це — наша реальність.
Я закликаю кожного подивитися цей фільм. Нехай він нагадує, скільки насправді коштує ранкова кава, прогулянка містом чи час, проведений із друзями. І не лише в Україні. Бо доки наші захисники тримають фронт — тримається весь світ. Допомагайте, підтримуйте, донатьте, робіть усе, що можете.
Чим довше триває ця війна, тим байдужішим стає світ. Ми бачимо це щодня.
Пам’ятаємо кожного. Вистоїмо.
